«Проводи в дальню дорогу» – цей давній український обряд буде показано у рамках презентації мандрівного проекту «Дороги міфів». 29 травня о 16.00, за адресою Ярославів вал, 9, наші гості долучаться до вбирання «дерева побажань», послухають давніх пісень, вип’ють по чарочці та потанцюють. Музики від гурту «Варйон» і ватага «Цінькоторечки» перенесуть древній обряд проводів у дорогу у саме серце сучасного міста.
Шість місяців. Суворі гори. Загублені села. Майже стерті караванні дороги. Мінімум комфорту. Дві мандрівниці самі у тих краях, які вважаються страшними і непривітними. Який в цьому сенс?
«Дороги міфів» - це дослідницько-мистецький проект журналістки Насті Мельниченко та художниці Влади Сошкіної. Авторки проекту мають на меті пройтися одним з можливих міграційних шляхів індоєвропейців через такі країни, як Індія, Пакистан, Афганістан, Таджикистан, Узбекистан, Казахстан, Росія та Україна. Чому індоєвропейці? Згідно з даними археології, антропології та лінгвістики, степи над Чорним морем були східним крилом того ареалу, де формувалася праіндоєвропейська народність. Це були ті люди, які приручили коня та винайшли колесо, а потім розселилися у трьох напрямках по Євразії. Вони дали світові уявлення про тричленний поділ суспільства (на жерців, воїнів та землеробів) та подарували спільну для багатьох народів систему давніх вірувань. Зараз країни, де живуть нащадки тих славетних людей, розділені кордонами та релігійною нетерпимістю. За цією ворожнечею ми забуваємо, що вийшли з одного коріння.
Задача нашого проекту – по маленькій крихітці зібрати те спільне, що між нами лишилося. Ми будемо робити це збираючи фольклор, фіксуючи давні археологічні пам’ятки, фотографуючи. Відмовившись від комфортних умов проживання та пересування, ми переселимося на півроку до наметів та пересядемо на віслюків, коней, мотоцикли, велосипеди… і власні ноги. Наша задача – знайти прадавні караванні шляхи, і, слідуючи ними, робити свою дослідницьку справу. Статті з нашого проекту з’являтимуться у низці українських видань. Результатом «Дороги міфів» стане документальний фільм про мандрівку і тематична фотовиставка. Перша учасниця – Настя Мельниченко – вирушає в дорогу 30 травня 2012 року, аби пройти ділянку Індія-Ладак. За 3 місяці, у серпні, у Пакистані до неї приєднається Влада Сошкіна. У переддень старту проекту запрошуємо вас на нашу презентацію!
Детальніше про проект на нашому сайті:
http://road-of-myths.com/
Контакти:
Настя Мельниченко – 0669134477
dutan.kymel@gmail.com
нема ;)
А для тих, хто не-журналісти, а дуже навіть наші небайдужі друзі, одразу кажу: згідно із давніми традиціями, на проводи гості приносили на стіл хто що міг. Тому пропоную нам не відступати від цієї прекрасної традиції))
Особисто для мене цей день є святом, на відміну від 8 березня. Вважаю, що 8 березня доцільніше жінкам страйкувати, вимагати поліпшення умов праці, створення нових дитячих садочків, дитячих майданчиків, поліпшення умов, щоб можна було з візочком чи коляскою спокійно спуститися в перехід, страйкувати проти дискримінації на роботі, проти звільнення вагітних і тп... Або взагалі ігнорувати 8 березня. "Малчі, женщіна, твой дєнь - васьмоє марта". Убила б за такі слова!
День Матері - це світле свято. Мамі буде приємно отримати вітання і квіти. Мені здається, що особливо молодим матусям важливо, щоб їх вітали. Бо наше суспільство байдуже або презирливо ставиться до матусь. Вони нікому не потрібні, як і їхні діти. "Україна - для машин, меншин, мужиків і мажорів" - якось вихопилось у мене, коли я вкотре не мала як обійти припарковану на тротуарі чиюсь модну машину, окрім того було лячно, бо вже сутеніло, а в цій країні жінку найперше сприймають як сексуальний об'єкт. Можуть стояти на зупинці поруч з жінкою і пускати їй в обличчя дим. І вона мовчить, бо боїться. Можуть образити, навіть побити у кафе, а потім усі будуть казати "сама винна". Ну, але зараз не про це.
День Матері мені видається дуже зворушливим і гарним святом. Люда Юрченко стала ідейним натхненником і ми ось таке затіяли: 13 травня на Михайлівській площі у Києві буде свято Дня Матері - для матусь, дітей і татусів - найнадійнішої опори у сім'ї. Початок о 12 годині. У програмі: народні танці, веснянки, хороводи, ігри, конкурси із призами, майстер-класи із ручних робіт.
Призи буду усім діткам і матусям (мааленькі, але будуть), це я точно знаю, бо сама їх бачила :) Ну, і про майстер-класи не забувайте. Буде весело!
Ааа, і ще. Вхід вільний - це ж бо Михайлівська площа ;) І дощу не бійтеся - майстер-класи під накриттям.
На травневих вихідних їздили в Росію. Назад Щигри-Курськ-Харків (всього 300 км) автостопом. Їхали цілий день. Росія запам’ятається, чистим небом, простором, гарними дорогами, дітьми і рускім язиком (як не дивно -ггг)) мало що язик собі не поламала). От сподобався стоп. Були цікаві водії. Харків зустрів спекою, розбитими дорогами і класичною музикою на вокзалі. І жахливим потягом.
( всьо такоє )
Про вчорашню акцію ТУТ
"... Зараз Україна займає 87 місце в рейтингу туристичних країн світу, тобто пасе задніх. І це при тому, що ми говоримо про себе, як про найбільшу країну Європи з тисячолітньою історією..."
"... Люди відчують, де це награно, штучно, де з баяном прийшли поспівали, потім переодягнулися в турецькі кохти, а де – органічно"
( про Полісся, старовину, борті та всяке цікаве )
Але такі високі відсотки російськомовності (враховуючи, що велика частина т.зв. російськомовних у Києві - це ті, хто переїхав із західних областей і перейшов на общепонятний, "бо ж так всі тут балакають") ніяк не виправдовують хамського ставлення до мене як україномовної. Тому що я як клієнт приходжу купувати якийсь товар чи послугу і мені мають відповідати українською мовою хоча б тому, що нею до них звертаюся, окрім того, це не китайська, яку можуть не знати, а державна мова. Чи уже клієнтів не треба поважати? Окрім того, знову ж таки, українська - державна мова.
Як на це можна впливати? Скажу, що можна і навіть треба.
По-перше, можна ввічливо попрохати обслуговувати українською. Якщо вони адекватні, вони перейдуть. Можна пояснити, чому саме вони повинні українською вам говорити. Нижче є посилання на закони, щоб було на що опертися.
По-друге, книги відгуків і пропозицій для того й існують, щоб у них писати відгуки і пропозиції :)
Пишете, що вас не влаштовує у закладі обслуговування (кафе, магазині, інтернет-магазині - так-так, можна писати листи дирекції українських інтернет-магазинів, які не мають українського інтерфейсу) - наприклад, іноземною (російською) обслуговують, іноземною мовою меню, рахунок, оголошення, неповага до клієнта. І пишете, чому вони мають це все мати українською -1) щоб показати, що вони поважають клієнта, 2) щоб не порушувати українське законодавство.
І обов'язково вкінці пишете чарівне речення: "Прошу повідомити мене письмово про вжиті заходи за такою то адресою". Ваше прізвище, адреса, телефон.
Вони мають вам обов'язково відписати. Якщо ж ніяк не відреагують, можете сміливо подавати заяву у державні органи, які тільки й шукають тих, хто порушує законодавство. Вони прийдуть і оштрафують злісних порушників.
А ось на що треба посилатися, роблячи запис у книзі відгуків і пропозицій:
Стаття 17 Закону «Про мови в Українській РСР» встановлює, що в Україні в усіх сферах обслуговування громадян вживається українська або інша мова, прийнятна для сторін. Відповідно, якщо дотримуватися чинного законодавства України, то персонал закладів сфери обслуговування повинен послуговуватися українською мовою і лише на вимогу чи прохання клієнта вживати іноземної мови.
Крім того, відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на належну якість продукції та обслуговування. А обслуговування з порушенням вимог чинного законодавства України не може бути якісним. Більше того, в силу ч.1 ст.15 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Така інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із законодавством про мови.
___
Загалом, якщо власники адекватні, то вони після вашого запису у книзі відгуків зроблять україномовне меню (воно може бути хоч 10-мовне, але українська в ньому має бути обов'язково), проведуть бесіду із персоналом і відреагують.
Ось, наприклад адміністрація закладу "Муракамі" на скаргу відреагувала отак:
Тому привчити поважати своїх клієнтів і мову держави, у якій живуть, можливо.
З власного досвіду скажу, що це важко й іноді неприємно, але маленькими кроками можна здолати велику дорогу.
Чому неприємно? Бо ж ніби очевидні речі, але з цим треба боротися, ввічливо пояснювати людям, при цьому відчуваючи себе нацменшиною.
До речі, якщо комусь потрібна детальніша інформація, допомога юриста, то пишіть у приват. Є волонтери, які цим вже давно займаються.
Насамкінець - позитив. Надибала в інтернетах: "Є два типи людей: одні котять світ, а інші біжать поруч і кричать: "Боже, куди котиться цей світ?" © Жюль Ренар
Спробуйте покотити світ! ;)
Він: та в мене тема кандидатської ж така нецікава, хто це захоче публікувати.
Я: та ж на інші теми пиши, актуальні!
Він: Ну...
Далі я не витримала і почала його вантажити. Що я думаю про всі ці аспірантури.
( Що я думаю )
До Полісся я маю сентименти. Може, тому, що люблю те, що непопулярне, про що мало пишуть, але яке самобутнє, красиве і дещо таємниче. Полісся - це глибока провінція. Не в сенсі негативному, як люблять вживати це слово, а в прямому сенсі - тут життя не вирує, як у столиці, тут люди не поспішають, подій відбувається мало, дороги погані... Але тут є прекрасні люди, без яких Полісся не було б тим Поліссям, яке воно є. Хочу вас познайомити з чудовим хлопцем, який організовує фестиваль провінційного кіна "КУ-КУ-ЛЯ".
Для мене Дмитро - хороший друг, з яким завжди цікаво спілкуватись, цікаво мандрувати (було навіть таке :) ) і просто добре знати, що він є.Живу на Поліссі з самого народження, хоча я і не корінний поліщук. Моя бабуся по татовій лінії з Галичини, а дідусь із Донбасу (Схід і Захід разомJ). Мама зі Ставрополя, але її батьки українці: тато (себто мій другий дід) із Волині, а мама – переселенка із Луганщини. І ми всі, врешті-решт, зібралися тут, на Поліссі.
Жити на Поліссі – це дещо втрачати в комфорті, але «вигравати» у колориті. Наприклад, у моїй п’ятиповерхівці в усіх квартирах стоять пічки. І це дуже круто – сидіти зимового вечора на четвертому поверсі, підкидати поліна в грубу, слухати як гуде заметіль за вікном, з якого видно атомну станцію.
( Про Полісся і фестивалі )День Матері святкується у другу неділю травня і є гарною нагодою привітати своїх матерів та подарувати їм свою увагу.
Громадська організація Спілка Української Молоді в Україні організовує для матерів з дітьми свято з подарунками, етнічною музикою, майстер-класами, конкурсами та забавами і шукає волонтерів.
Нам потрібна ваша допомога у створенні дизайну листівки.
Надсилайте свої фото, малюнки, колажі та ідеї на нашу адресу den.materi.cym@gmail.org
І допомогти їм можна за лічені секунди. Не треба йти здавати кров чи пересилати гроші. Всього-на-всього зайти на цей сайт
http://ideax-nescafe.com.ua/ideas/red/uk
І буде вам український чудовий журнал про культуру :)
До речі, щоб отримати електронну версію, треба написати на адресу kulturnyky-ua@cym.org
Сьогодні день весняного рівнодення і Всесвітній день поезії. З чим і вітаю! :)
Березень
Я знаю, коли люди стають поетами —ранньою весною під тихий березневий вечір,
біля димлячих багать,
тоді, як по садах палять торішнє листя
та сухе гілляччя.
Тоді так багато простору для споминів,
і минущість всього, що на світі,
як ніколи, відчутна тоді.
Торішні газети, поламані лижі, стоптані черевики,
вже непридатні для вжитку (а колись такі свіжі!)
слова —
усе той вогонь обіймає!
...Якщо ви побачите когось задуманим
над весняним багаттям,—
не турбуйте,
дайте побути йому на самоті.
Грицько Чубай
Нижче уривок з його "Волині" (частина 1 "Куди тече та річка"). Розмова сільського старости і сільського дядька, який вирішив громадську криницю впорядкувати, бо дуже занедбана була. Початок 20 ст., десь рік 1912. І нічого з тих пір не змінилося, холєра...
— Але чекайте, дядьку Матвію,— перебив староста.— Я про вас чув і знаю, але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди наші не люблять того, що них якісь нові порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не люблять і вже. І людей розумних наші люди не люблять... Чекайте, чекайте. Я ще не доказав... Наші люди люблять отако собі... Як сказати... І щоб розумний ніби, і не розумний, а найкраще отакий мірний, середній, лагідний та щирий... От як воно. І раджу я вам от що, коли хочете-наших людей позискати: зберіться одного разу отако гуртом та прийдіть до нас на сходку, та як слід привітайтеся, тому руку подай, тому слівце добре, іншого за полу і: ану, там, куме, свате, чорте — зайдемо он до шкальні. Та по шкалику, та по другому. О! Тоді інша справа! Тоді за вас підуть горою! Їй-богу! — дрібно і хрипло зареготав староста.
Статистичні дані Інституту масової інформації (є такий в Україні) розповідають про те, що 69% українців про новини дізнаються з телебачення і лише 31% – черпають інформацію з Інтернету. А ось тенденції (за даними того ж Інституту), які панують на українському телебачення: повна мінімізація суспільно-політичної тематики на телебаченні, навіть в новинах, відсутність або заангажованість експертів, цензура, особливо у регіонах, "джинса" (а то ми й так цього не бачим)...
Я не дивлюся ТБ уже років з шість, хіба час від часу новини, коли буваю у батьків (а це буває дуже рідко). Але ж батьки, сусіди, бабці в селі, мої сусіди по поверху дивляться і дуже часто черпають новини лише з телевізора, а головно з 1+1 та Інтера, де новини нагадують або шоу, або розповідають про те, яка чудова в нас влада. І ці люди вирішують все. Бо ви сидите в неті, на вибори не ходите, бо робота, а прописані у своєму райцентрі, ви хоч і ходите на мітинги, які проходять у Києві по 2 штуки на день, але ці акції висвітлюють тільки "5 канал" і ТВІ, який все одно ті 69% не дивляться.
Насправді, усе вирішує телебачення і ті мільйони жінок та чоловіків, які після роботи сідають на м'який диван і після чергового серіалу вмикають новини. І просвітку не видно, і кінця краю...
Вчора дивились старий як світ фільм "Телесеть" (Network), який вийшов ще у 1976 році в США і отримав 4 "Оскари". Там гарно розповідається про те, що робить телебачення з людьми і як люди "хавають" все. І просто мегакрутий кінець фільму - чого тільки в житті не трапляється. Фільм хоч і старий, але в українських реаліях актуальний. Бо якісь програми, де говоряться розумні речі, через низькі рейтинги знімають з ТБ, а шоу займають все більше часу в ефірі. Хліба і видовищ! Якщо не хліба, то хоча б видовищ.
Ну, не люблю я цей зомбоящик, який відібрав у мене батька!
І я щаслива, що у дитинстві наш ламповий чорно-білий телевізок перестав показувати, і ми з братом читали книжки замість дивитися дурні серіали.
з мого вікна
Протягом квітня – травня 2012 року Всеукраїнська громадська організація Спілка Української Молоді в Україні проводить свій традиційний цикл семінарів для виховників.
Метою таких щорічних заходів є виховання та навчання молоді, котра має бажання та натхнення працювати з дітьми, однак, не має для цього необхідних навичок та знань.
Протягом кількох днів, коли відбуватимуться виклади, усі учасники заходу ( як члени СУМ в Україні, так і просто бажаючі), які проживають у різних містах, матимуть нагоду познайомитися з новими людьми, пізнати щось нове, поділитись власним досвідом роботи з дітьми, побачити старих друзів, спільно попрацювати, отримати величезний позитивний заряд для подальшої праці у своїх осередках, містах та багато-багато іншого.
Завдяки досвідченим лекторам Ви матимете змогу поглибити свої знання з планування сходин (занять), вікової психології, суті процесу виховання та національного виховання, катехизації, інтерактивних методів виховання та ін. Однак, навчання включає в себе відпочинок також. Тож, Ви матимете нагоду збагатитись культурно та пізнати нові способи розваг як для дітей, так і для дорослих. Таким чином, програма передбачає й різноманітні культурні заходи (мандрівочки, перегляд вистав, фільмів), веселі традиційні розваги (як от гра в «Контакт» та «Мафію») та інше.
Дати проведення найблищого семінару: 6-8 квітня 2012 року.
Місце проведення: м. Чернігів.
Зголоситися: до 20 березня 2012 року.
Деталі участі за вказаним номером телефону.
Довідка:
ВГО СУМ в Україні – громадська молодіжна організація, головною метою якої є організувати і виховувати молодь на християнських засадах, в дусі патріотизму, готового працювати для добра українського народу та утвердження його державності.
Виховник (виховництво) – це людина, котра діє в межах Організації та завданням якої є поширення своїх знань з теорії виховання та збагачення своїх практичних та теоретичних навиків шляхом постійної роботи з юнацтвом (дітьми) віком від 6 до 17 років.
Робота з дітьми може здійснюватись через щотижневі (чи частіші) сходини (заняття, зустрічі), організацію та активну участь у семінарах для юнацтва чи постійна робота на юнацьких таборах.
Контакти
- Альвіна Ільченко
- СУМ в Україні
- alvinka@cym.org
- 093- 152-23-90
- http://www.cym.org/ua
Але коли я довідалася, що і Петлюра та Коновалець померли у віці 47 років, це вже видалося мені дивною закономірністю. Звісно, людей багато, хтось та й помирає у такому віці. Але щоб ці четверо!
Дивна ця штука, історія...
А.. так... Ще Іван Миколайчук на 47-му році життя помер..