дівчинка

Англійський журналіст про українську "одноденну державу". Спроба рецензії

Двоє солдатів у потязі, що зупинився поряд з нашим, - смагляві хлопці з витонченими і дещо орлиними рисами обличчя, - пристрасно цілувалися. Припущення, що Румунія - це рай для педерастів, здається підтверджувалося. Зі спогадів Майкла Вінча, 1939 рік.

Чи ви коли-небудь чули про те, що деякі європейці у 1939 році вважали, що Румунія – це рай для людей з нетрадиційною орієнтацією? Приблизно оце такі емоції, як у вас, викликало в мене коротке речення із книги Майкла Вінча «Одноденна держава»: Свідчення англійського очевидця про події Карпатської України» (Темпора, 2012).

Книга зовсім не про геїв і не про сексуальні пригоди автора – англійського журналіста, який у 1939 році відвідав Закарпаття і став очевидцем проголошення незалежної Карпатської України та захоплення її угорцями. Перший абзац, так би мовити, для привертання уваги. Тут спроба рецензії, бо, читаючи, не можу втриматися, щоб не поділитися своїми емоціями про книжку.

Свідчення англійського журналіста Майкла Вінча відрізняються від літератури, які мені довелося читати. І навіть не тому, що вони про Карпатську Україну – майже міфічну «одноденну» державу, яка проіснувала всього кілька днів, та ще на тамтому боці Карпат – території, яка і зараз, і тоді відрізнялася від решти України. Ця книга дещо схожа на путівник – ви можете знайти тут інформацію не лише про міжнародне становище Карпатської України, опис зовнішності чиновників, а й про готелі в Хусті, де можна було переночувати у 1939 році, про ресторани, де можна поїсти. І це все, ясна річ, не у формі путівника, а щось подібне до спогадів (чи то пак свідчень) іноземного громадянина, який не має жодних сентиментів до українців, і описує все, як він розуміє, або як йому пояснюють його знайомі. Особливість ще й у тому, що Майкл Вінч не володів українською, а міг розмовляти лише з тими, хто знали польську, німецьку або англійську. А це означає те, що здебільшого його співрозмовниками були німці, чехи, вихідці з Галичини, які знали польську, поляки або ті українці, які знали котрусь з цих мов, - серед них простолюду майже не було.

І хоч Майкл Вінч їздив по закарпатських селах у пошуках автентики – подивитись, як тчуть, різьблять, - сентиментів особливо тут не побачите. Це, швидше, цікавість іноземця до життя тубільців та спроба зрозуміти перспективи існування власної держави, відрізаної від світу агресивними сусідами – Польщею, Угорщиною, Румунією. Ви дізнаєтесь про жахливі дороги, поганий транспортний зв’язок, відсутність каналізації у столиці – Хусті, одноманітність селянської їжі – кисляк і кукурудзу, про те, як добувають ропу із соляних криниць, як шиють кожухи і навіть як євреї майструють трембіти. Думаю, багато речей можуть прикро вразити, але ж, мабуть, і автор писав насамперед про те, що його найбільше вразило, тому не слід очікувати, що це будуть лише приємні моменти.

Спасюк не дуже допоміг мені з ремісниками, але довкола Ясіні дуже важко тепер знайти людей, які взагалі що-небудь виготовляють… Нині ще майже кожна жінка пряде, але не завжди вона вже тче. Часто вона віддає свій матеріал іншій жінці, щоб та виткала, а за свою роботу розраховується продуктами. Євреї також переймають більше ремесел – наприклад, виготовлення трембіт. Причина, якою пояснюють цей занепад домашніх ремесел, а нині спільною в усіх країнах: люди «не мають часу». У старі часи чоловік, що працював у лісі, заробляв за день більше, аніж тепер, тож, відповідно, він не мусив працювати стільки днів. У свій вільний час він робив щось своє. Тепер їм менше платять, тому вони змушені іти до лісу частіше. Вони вважають за краще купувати речі, коли є змога, але спершу мати певний заробіток. (С.77-78)

Стереотипи європейця спрацьовують, хоч начебто автор і намагається їх позбутися. Один із них – релігійна і національна нетерпимість. Східна Європа здавалась світу агресивною. Тут не люблять євреїв, ненавидять чехів, а в кожному поляку бачать шпигуна і ворога. Хоча, чомусь справжні сутички почалися тільки тоді, коли в Карпатську Україну ввійшли угорські війська, тому дещо перебільшена увага автора до цього питання очевидна. Навіть побутові конфлікти Майкл Вінч списує на антисемітизм та національну нетерпимість. Хоча при цьому недбале ставлення до власних дітей не викликає таких емоцій в англійця, як от, наприклад, цей епізод:

Це може видатись надмірним, але в іншій господі, де я побував, жила жінка, яка мала шестеро дітей, народжених поза шлюбом, і всі жили разом з нею; в той же час її найстарша дочка мала вже п’ятьох, що в загальному підсумку становило одинадцять незаконнонароджених під одним дахом. У Карпатській Україні поза шлюбність не трактується серйозно, і жінки, що мають небажаних дітей, - чи через те, що вони незаконнонароджені, а чи тому, що сім’я вже занадто велика, - мають власні прості, але ефективні методи, як їх позбутися. Вони дають їм або квасного молока, або кілька доз води,у  якій варилася квашена капуста.

Таке, на загал, недбале ставлення до дітей і те, як низько їх цінують, часто дивує іноземців, але медична сестра, яка зробила зауваження селянинові, що він більше дбає про свою худобу, аніж про власних малих дітей, почула на це просту відповідь.

«Якщо я хочу дитину, то можу її зробити сам і без жодних зусиль; а якщо хочу корову, то мушу її купити», - сказав він. (С.83)

Багато епізодів вражають. Простота мови автора, детальні описи – чи то краєвиду, чи то інтер’єру, а чи зовнішності – без надмірної художності – творять в уяві чіткі картини. Наприклад, опис товариства, яке збиралося вечорами в ресторані у Хусті повечеряти, потанцювати, відпочити, обговорити справи, викликав в мене хвилю емоцій. Чого тільки варті слова про те, що серед цього гурту був Лисюк – «заможний українець з Америки, який прибув сюди, щоб зняти патріотичний фільм»! За 70 років, здається, нічого не змінилося, - багаті українці з діаспори так і далі приїжджають в Україну знімати патріотичні фільми, ну, а далі додумайте самі.

Той Лисюк, зрештою, і зняв фільм, який назвав «Трагедія Карпатської України». Тільки продовжував він знімати вже у Словаччині, навіть проводив для цього реконструкції закарпатських подій. Сам фільм змонтували в 1942 році в кіностудії Василя Авраменка у Нью-Йорку.

Читаючи книгу, мене як українку зачіпає багато епізодів. Протягом усього часу перебування Вінча в Карпатській Україні відчувається її приреченість. І це також відчуває автор. Адже як журналіст, який в курсі міжнародних подій, він бачив усю безвихідність економічного становища Карпатської України. Угорці і поляки блокували торгівлю, залізничні шляхи в Угорщину і Польщу теж були перекриті, а це унеможливлювали міжнародну торгівлю. Навіть з самою Чехословаччиною, автономною частиною якої була до проголошення незалежності 15 березня 1939 року Карпатська Україна, не було залізничного сполучення.

Як пише Вінч, «одним із небагатьох надійних засобів для існування у ці кризові часи була наявність родичів за кордоном, оскільки в умовах процвітання чорного ринку валютного обміну ті, хто мав іноземну валюту, були багатими людьми». Молодь їхала на заробітки, висилала додому гроші, на які жили їхні великі родини. Окрім того, гроші надходили від родичів з Америки і Канади.

Можна проводити паралелі з сучасною Україною. Тільки ми маємо більше комфорту, трохи кращі дороги і позірну незалежність, яка за своєю суттю мало чим відрізняється від совка.

Вражень повна торба. І це лише після прочитання 6 розділів (а їх всього 15). Тож буду з вами і далі ділитися, чим все це закінчилося.